Головна | Реєстрація | Вхід

Каталог статей


Головна » Статті » Історія села » Ясногородка наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

Ясногородка наприкінці 19 - початку 20 століття

Територія Київської області - частина тих земель, де в І тисячолітті н.е. сформувалося ядро великого східнослов'янського етнічного масиву, в складі якого було плем'я полян, що заселило середню течію Дніпра, головним чином в районі його правого берега, куди входило і село Ясногородка. 

Економічну основу Київської Русі становило орне землеробство, що ґрунтувалося на праці залежних від феодалів смердів. Внаслідок експлуатації трудового люду в руках феодалів накопичувалися великі багатства. Феодальна верхівка - пани, бояри, духовенство жили в кам'яних палацах, трудовий люд тулився в убогих житлах. Народ - творець всіх цінностей -зазнавав утиску з боку землевласників-феодалів, що викликало великий опір. Підтвердженням цього є численні народні повстання, одне з яких відбулося в селі Ясногородка в 1831 р. 

У травні 1847 року уряд опублікував «Правила для управління маєтками». На підставі правил за селянами закріплювалася земля, що була у їх користуванні, регулювалися повинності та скасовувався натуральний оброк на поміщика. Тяглі господарства мусили виконувати панщину з власною худобою і реманентом - три чоловічі й один жіночий день, а піші - два чоловічі й один жіночий день на тиждень. Запроваджувалися непосильні щоденні норми виробітку на панщині . Селяни мали відробляти також щороку по 12 літніх (згінних) і 8 будівельних днів за плату, раз на місяць нести нічну варту. Городники, які не мали польового наділу, платили поміщикові грошовий оброк, відбували 24 дні панщини, будівельні й вартові дні.

Товарна продукція, що вироблялася, - хліб, цукор, вовна, сукно, шкіра, тощо - реалізувалась переважно на ярмарках та ринках. 

Наприкінці 50-х років 19 століття уряд змушений був приступити до підготовки скасування кріпосного права, що гальмувало подальший розвиток країни. Реформа 1861 року не виправдала сподівань селян. Переважна більшість селянських дворів була малоземельною. Столипінське аграрне господарство прискорило розорення селян і їх класове розшарування. Куркулі прибирали до своїх рук кращі землі, зводили їх в одну ділянку - хутір чи відруб, а основна маса селян ледве животіла.

Не була винятком і наша Ясногородка.

Багато літніх людей, жителів Ясногородки, пам'ятають ті часи і своїми спогадами діляться з нами.

Опанасенко Кирило розповідав, що у селі було багато панів. Він пам'ятає пана Єфремова, що мав економії не тільки у селі Ясногородка, а і в Глібівці та Козаровичах. У Глібівці , там, де зараз ферма, був спиртовий завод - винниця. Дружину пана Єфремова звали Марія. Жили вони заможно. У парні у них була дача, яку жителі села називали Марійчина дача. 

Після російсько-турецької війни у селі з'явився новий хазяїн - пан Шабанов. До цього часу майже всі знають, як дісталося село пану Шабанову. Шабанов брав участь у російсько-турецькій війні в Болгарії і прославив себе в боях за Шипку. В нагороду за це цар російський подарував йому три маєтки на Україні: Таращу за Білою Церквою, Боярку під Києвом і Ясногородку.

Живе у Кругах свідок тих подій Коренчук Мартин. Він розповідав, що вся земля Ясногородки належала панові Шабанову та попу. Пан Шабанов продавав свою землю. А купити землю було непросто. Ціна землі була дуже високою. Одна десятина коштувала 90 карбованців. (За 90 карбованців можна було купити пару волів). Так були продані Круги, всі 8 десятин. Мартин Коренчук оселився там, побудував оселю, посадив дуб, який росте до цього часу. А село Круги у 1996 році відсвяткувало своє 70-річчя. 

Вся земля, ліси, луги належали панові. Часто було так, що пани, попи не могли обробляти землю. Земля «гуляла». Мельник Олексій Іванович, житель нашого села, до цього часу не може спокійно згадувати той період. Шабанов мав 50 га вільної землі. У пана було все : ліс, парня, панський парк, у якому в гамаках гойдалися панянки. У Сербині були купальні для панської сім'ї. Парк був огорожений, панський сад обкопаний канавою.

Жив Шабанов у будинку, в якому було розміщено лікарню. Будинок цегляний, мав підвал з п'ятьма відділами - це говорить про те, що пан був добрим хазяїном. Умів розпізнавати людей: хто працює добре, а хто ледачий. Ледачим він говорив: «Белоштанка, ступай домой!» «Белоштанками» називав тому, що одяг, який носили селяни, був із домотканого білого полотна. 

Після смерті Шабанова дружина його продала будинки і виїхала із села. Дружина була за національністю француженка.

Житель села Ясногородки Осадчий Яків Мартинович купив у Шабанової дружини 3 судна, 2 будинки, частину будинків у Києві, пів-пароплава. Будинок Шабанова хотів купити заможний житель Ждан Касіян, але Яків Мартинович перебив - дав більше грошей та золота. 

Управляючим маєтком, землями, лісами та всім іншим майном пана Шабанова був пан Роман. Вимогливий, добре обізнаний із сільським господарством, принциповий, він усе робив так, щоб догодити своєму хазяїну - пану Шабанову. Ждан Надія Максимівна та Мельник Олексій довго пам’ятали пан Романа.

Роман – латиш, а його жінка – із Вітебська. Сім'я складалась із 5 чоловік: Роман, його дружина Марія, дві дочки та син Саша. Особливо запам'ятали Сашу. Він щоденно робив зарядку, їздив на коні від свого будинку до кладовища і – назад. Мельник Олексій пам'ятає, як звали коней пана Романа – Мальчик і Марушка. Запам'ятався йому і випадок, коли Саша побив Олексія. Перший раз за те, що коні, які він пас, пройшли по засіяному житом полю в Сербині. А другий раз за те, що під час пожежі лісу Олексій не гасив його. За це отримав побої різками. Навіть панські діти вели себе з однолітками так , як їх батьки. Вважали себе вищими за них, зверхність панувала у всьому. 

У цей час у селі бешкетувала банда із Петрівець. Вона приїхала в Ясногородку на пароплаві. Романа у селі не було – він поїхав до Києва. Бандити убили бугая у Гундри. А в цей час син Романа їхав на коні по вулиці. Вони забрали Сашу на пароплав і там стратили його. Дочки і дружина Романа були попереджені: вони заховалися у Річці (так називали місцевість у Сербині, де протікала невеличка річка, росли кущі, невеликі вільхові дерева). Після смерті Саші дочки Романа і дружина виїхали до Києва і там після революції торгували водою.

Тяжке життя було у селян. Тяжко працювали, а достатку не мали. За тяжку працю платню отримували кожну суботу. Ті, що поганяли коней, за день отримували 15 копійок, ті, хто ходив за конем, – 20 копійок. Існувало правило: якщо у селі здох віл, то гроші на покупку нового господарю збирали всім селом. 

У селі діяла скупщина – 3-й сніп. Це означало, що селянин збирав 2 снопи собі, а третій – пану. Піп теж 2 рази на рік збирав податки. Середа і п'ятниця були пісні дні. Їсти сало в ці дні заборонялося. А самі пани і попи перед Різдвом їли сало.

На топку печі і груби селянин не мав права нарубати собі дров. Не дивлячись на те, що кругом Ясногородки росли дуби, різні дерева, їх можна було купити тільки за гроші.

У селі була гарна майстерня, млин. Молотити зерно на муку возили в Ясногородку з усіх сіл району.

Був ветлікар. Основне лікування коней - це пуск крові. Лікаря для населення не було.

При Романі працювала сім'я Руденків. Після революції 1917 року вони залишились у селі, працювали в колгоспі. Жили у дуже маленькій хатинці. За рахунок колгоспу вони були поховані, коли померли, – дітей у них не було." 

У 1947 році Опанасенко Кирило і Підсмаженко Антон випадково зустріли Романа у Києві. Довго розпитував він про Ясногородку, з гордістю сказав: «Ох, и много я сделал для Ясногородки, для ее жителей!»

Про тяжкі умови життя при панстві часто розповідав Ждан Максим Микитович. Ріс він у бідній сім'ї : батько відбував покарання на каторзі, на Сахаліні , 25 років. А тому йому довелося працювати на пана Шабанова і Романа з 6 років. Працював на волах і возив гній, солому; біля машини, яка обмолочувала зерно, водив коней. Бідно одягнений хлопчик не мав навіть штанів, а ходив у довгій полотняній сорочці. Згадує він такий випадок: 

- Пан Роман зайшов у свинарник, а Максим закрив його там. Пан здогадався, заманив малого на ґанок, а потім – на кухню. Хотів покарати, але Максим втік. Роман за це не покарав його, а похвалив за кмітливість. Кожної суботи Роман платив працюючим біля червоного будинку, на ґанку. Коли черга доходила до малого Максима, пан говорив, що Ждан Максим отримує гроші, як дорослий.
Цих грошей не вистачало. Родина жила впроголодь, одягу не було. Не було і взуття. А жили вони за греблею. Із вікон їхньої хатинки видно було річку і те, як заможні діти каталися на санках, ковзалися на ковзанах. Коли не було вдома матусі, він босий біг по снігу до річки і катався босими ногами по льоду. Потім, коли уже не відчував ніг, прибігав додому і розтирав їх. Але це даремно не проминуло. Ноги заболіли. Ніяке лікування не допомагало. Майже все життя боліли ноги. Хотілося навчитися читати і писати, але це було не для нього.
У селі Ясногородка багато було цікавих людей, які залишились у пам'яті її жителів, як легенди. Ждан Надія Максимівна згадує про свого діда Ждана Микиту:

- Це було у Києві на Печерську. У царській армії служив дід Микита. Служив разом із Вітіком із Ясногородки. Служити на той час доводилося 25 років. Веселої вдачі, кмітливий, допитливий, він був близький до головнокомандуючого армією. На той час в армійських колах було заворушення. Під командуванням Жаданівського готувалось повстання проти влади. Вийшли солдати на площу (зараз площа біля магазину «Україна»), але сили були нерівні. Царські війська перемогли. Учасників повстання – у в'язниці. Ждан Микита і його товариші викрали зі складу по бушлату та ремні. За це – теж покарання. Суд виніс страшний вирок : за участь у повстанні – 25 років каторги. Руки і ноги в кайдани – і пішли на каторгу через Сибір до Сахаліну. Головнокомандуючий Київським округом армії добився звільнення для Микити, але він був уже на Сахаліні. Пароплав із продуктами припливав туди один раз на три роки. Там не було в'язниці. Людей кидали на виживання: добувай сам собі їжу, живи так, щоб вижити. Там були і жінки. У групі, де був Микита, жила жінка із Димера. Вона вела господарство, готувала їжу, їй довіряли казну: гроші, золото. Чоловіки ходили на полювання, ловили рибу, солили її. Особливо цінувалася пушина. Все це вони зберігали до того часу, коли приїздили купці і закуповували у них за безцінь. Привозили вони каторжанам різні продукти : сіль, цукор, муку, а особливим продуктом була горілка. І що такою важкою працею було добуто за три тяжкі роки – швидко пропивали. Кожного разу давали собі обіцянку, що більше не будуть пропивати, а будуть зберігати цінності, і, коли повернуться додому, будуть добре господарювати. Але купці знали добре свою справу і виманювали за безцінь все, особливо пушину, яку потім реалізували на ринку і мали неабиякі бариші.

Одного разу, коли чоловіки були на полюванні, прийшов пароплав. Жінка, заплативши золотом за те, щоб її взяли на пароплав, зникла, а з нею зникли і всі цінності, що разом накопичували. І знову – все спочатку. Так пройшло 25 років. Невпізнанним став Микита. Зразу по приїзді в село він зустрів Вітіка, свого колишнього товариша і однослуживця. Вітік не впізнав його і запитав : «Хто ти такий?» Микита відповів словами Пушкіна із поеми «Титарівна»: «Я той Микита, що з пальотами свита». На весіллі, куди він потрапив, Микиті запропонували, щоб він впізнав сина. Максима впізнав відразу. Він знав, що у нього виріс син Максим. Йому показали й Нестора, сказали, що це його не рідний син, на що він відповів: «Не рідний – буде рідний». За 25 років призабув українську мову і розмовляв російською. Але скоро перейшов на рідну мову. До людей звертався «товариші».

У селі літні люди до цього часу пам'ятають діда Микиту.
Категорія: Ясногородка наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. | Додав: DKozhemyaka (17.08.2010)
Переглядів: 201 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайту

Пошук

Copyright KD © 2019 | Конструктор сайтів - uCoz