Каталог статей

Тому в нашому селі кожна купка хат, кожна частинка має свою назву: Магановка, Сербин, Дубина, Ланок і власне село.

Густо населене Полісся України здавна мало зручні водні і сухопутні дороги, розвинене сільське господарство, ремесла, внутрішні та зовнішні торгівельні, культурні зв’язки. Все це відобразилось на розвитку народної архітектури і побуту.

Житло в нашому селі було дуже зручним. Прості білі хати під соломою в оточенні живописних квітів і зелених садків мали привабливий естетичний вигляд і були чудовою гармонією краси природи і творчого духу народу.

Але не слід забувати того, що селянство знаходилось у важкому соціально-економічному становищі, яке особливо вдало показав великий співець долі народної Т.Г.Шевченко у вірші «І виріс я на чужині»:

І діточок своїх несуть

У давнину з будівництвом хат було пов’язано багато повір’їв. Іноді вони виступали у комбінації з християнськими віруваннями. Наприклад, дерева, які виросли на місці, де раніше стояла церква, вважались недоторканими, їх можна було використовувати у будівництві нової церкви, часовні. Людину, яка вирубала і використала таке дерево в інших цілях, знаходило нещастя.

За повір’ям у Поліссі не можна було рубати дерево, яке рипить, тому що в ньому страждає людська душа. Того, хто зрубав дерево, змушував душу шукати нове пристанище, і з ним траплялось якесь нещастя. Крім того, люди, які живуть в хаті, де використали на побудову рипляче дерево, будуть без причин кашлять. Якщо використано дерево з наростом, то в мешканців будуть нариви; якщо сухостійне дерево – мешканці будуть сохнути від сухот; якщо повалене буреломом дерево – будівля буде зруйнована буреломом.

Теслі, якщо господарі їх недостатньо пригостили, робили так, щоб у вітряну погоду вило і стогнало в хаті. Наприклад, вони вставляли у стінку частинку від пляшки, дудку з липи або з очерету. Або прилаштовували під коньком довгий ящик без передньої стінки, наповнюючи його берестою, і у вітряну погоду було чути плач і вий, зітхання і крики. А іноді засовували в пази між брусами у моху скипки, які заважали щільній осадці колод, в цих місцях завжди продувало, промерзало.

Для побудови рівного солом’яного даху використовували снопи з м’ятої соломи (вона краще лягала на зламі даху) і укладали їх колосками донизу, прикріплюючи до обрешітки солом’яним джгутом – паском соломи. Закінчивши їх укладання, поверхню даху причісували і вирівнювали граблями, щоб отримати рівну лінію низу даху, обрізали кінці першого ряду снопів.

Щоб отримати острижки, вживали інший вид снопів – китиці. Снопи зв’язули біля колосків і укладали колосками доверху. Китиці утворювали і нижню грань даху, і різко виражений гребінь даху. Вони утворювали сходоподібну форму кутів. Черепиця з’явилась у кінці XIХ століття, залізо – в середині XIХ століття.

Іноді майстерні господині розписували стіни хати. По фризу хати над вікнами можна було спостерігати червоні і чорні хвилясті лінії з крапками, які у поєднанні з кольором призьби створювали яскраву декоративність, що залишала приємне враження. Розпис селянського житла різноманітний. Фарби розводили на дуже рідкому борошняному клейстері або на воді з молоком. Для нанесення малюнка використовували пір’я домашніх птахів, квітку або саморобний пензлик. В якості штампа використовували розрізану навпіл картоплю, на зрізі якої вирізали зірочки, ялинки. Улюблені мотиви розпису брали зі світу рослин, часто рослини і тварини стилізовано настільки, що за висловом М.Гоголя «птахи були схожі на квіти, а квіти – на птахів».

Інтер’єр хати традиційний. Внутрішнє планування хат характеризується дивовижною одноманітністю. В яку ясногородську хату ми б не зазирнули, скрізь знайшли б одне й те ж: вхід до хати з сіней, біля входу з одного боку – піч у кутку, з другого, в іншому кутку або біля печі, полиця чи мисник для посуду. Між піччю і причільною (вузькою) стіною хати знаходився піл, тобто дерев’яні підмостки у вигляді нар, на яких сплять. Саме такий піл мав на увазі М.Гоголь, коли писав: «На полу стояли дві дерев’яні миски, одна з них була наповнена варениками, друга – сметаною» («Ніч перед Різдвом»), або з розмови прислуги сотника після вечері: «Шепчиха лягла в хаті на лаві, а Шептун на дворі». «І не на лаві, а на полу лягла Шепчиха», – підхопила баба, стоячи біля ганку.» («Вій») Відомі на Україні й інші назви полу: полик, полочок. 

У червоному кутку ­­– стіл, вздовж стін – лави, в кутку між дверима і піччю – коцюба, рогачі.

Стіни в хаті носили свої назви: та, в якій прорублено двері, ганкова, проти неї – причілкова (на чолі хати), фасадна стіна (проти устя печі) носила назву передпічна, проти фасадної стіни розташована напільна.

Внутрішнє обладнання житла будувалось із ним одночасно і складалось з житлом в одне ціле. Саме в нього входили нерухомі лави, мисник, полик та все інше дерев’яне начиння хати.

В одному приміщенні родина спала, їла, працювала. Але невелику площу кімнати раціонально використовували і тісно тут не було. Жінкам відведено було місце біля печі, чоловік щось майстрував біля вікна на лаві, старі залазили на піч, малюки – в колисці. Під піччю взимку жили кури, під полом зберігалась картопля.

Стіни, стелю, піч обмазували білою глиною або крейдою, іноді тричі на рік. Глиняну долівку утримували завжди в чистоті. Тріщини, які утворювались у долівці, негайно виправлялись. Турботливі господарі підмазували долівку глиною двічі на місяць. Щоб підмазка довгий час не псувалась, щоб селяни босоніж ходили по підлозі й не хворіли та й з санітарно-гігієнічною метою (щоб повітря було чистим, пахощі приємні), долівку застеляли сіном. От і пахло в такій хаті рутою-м’ятою, любистком. А добра щедра піч розносила по хаті пахощі свіжоспеченого хліба.

З будівництвом глинобитної печі в давнину був пов’язаний звичай – толока. Господар кликав сусідів на толоку бити піч. На цегляний под укладали продольно в’язку полін, навколо них розміщували щити з дошок, які підтримувались колодами, що впирались у стіни хати. У ящик, що утворився, насипали перший слой свіжовиритої глини, потім туди залазило чоловік вісім хлопців, які ставали на коліна і починали працювати в такт невеликими довбнями, зверху їм потроху підсипали весь час сиру глину. Коли биття печі завершували, рівняли і розгладжували верхню частину печі. Цим робота толочан завершувалась і їм тут же влаштовували пригощання, після танців і пісень всі розходились по домівкам. Через 2-3 дні піч зачерствіла, з неї знімали дерев’яні щити і сохла вона два тижні. На викладку комина йшов камінь – сирець, трубу викладали з паленої цегли. Піч служила кільком поколінням.

Піч грала важливу роль у весільних обрядах. Свати виламували з печі цеглину і тримали в кишені, щоб сватання було вдалим. Перед піччю саджали сватів. Виходячи заміж молода брала цеглину з печі, як частинку тепла батьківської хати. Коли повертались з похорон до хати, брались за піч, щоб не боятись небіжчика.

На припічку ясногородці тримали суху лучину. Освітлення житла весною і влітку майже не практикувалось. Починаючи з Благовіщення (25 березня за старим стилем) і до Ілліна дня (20 липня) хати не освітлювались, бо за старовинним повір’ям, після Благовіщення гріх запалювати вогонь. До кінця XIX століття майже єдиним видом освітлення житла служила личина. Щоб отримувати лучину, поліно розпарювали в печі (клали його поверх великого чавуна з киплячою водою), потім сокирою надколювали його з одного боку вглиб на п’ятнадцять сантиметрів, потім драли лучину руками.

Були в деяких хатах печі, що не мали димарів. Такі хати називались напівкурними. Дим з печі виходив на горище, а звідти – назовні. Існують загадки про дим у напівкурній хаті: «Сидить мужик серед хати, на ньому синенький халатик», «Сіре сукно тягнеться у вікно». Недоліки такого опалення очевидні: сажа осідала на стінах і на стелі, під час топки в хаті димно й холодно, дим викликав хвороби очей і негативно діяв на легені. Разом з тим піч без димаря давала більше тепла, на неї йшло менше дров, хата добре провітрювалась під час опалення, в ній майже не заводилась сирість, прокопчене дерево і солома дезинфікувались і не гнили.

Стеля у сінях в таких хатах була відсутня, а дим з горища виходив назовні через отвір димаря, збитий з вертикально поставлених дощок. Іноді його робили з видовбаних половинок дерева, іноді – плели з лози і обмазували глиною.

В хатах зі стелями обов’язково були сволоки. Сволок – це балка, що укріплювала стелю у хаті. Без сволока з мореного дубу жодна хата не ставилась. Осьова ця балка виконувала не тільки конструктивну задачу (служити опорою стелі), вона була й символічною опорою всієї родини, всієї хати, всього життєвого укладу, бо що могло бути надійнішим в той час, аніж цей вузлуватий, залізної міцності брус з вирізьбленою на ньому молитвою та іменем діда чи прадіда. Давно вже нема в живих того, хто поставив хату і укріпив стелю сволоком, та й хати тієї вже нема, розвалилась від часу. А сволок уцілів. Син або онук, ставлячи на руїнах нові стіни, дістануть сволок із пороху, розчистять борозни та надписи, і як домашню святиню піднімуть, поставлять на традиційне місце, щоб діди благословили нове житло і широкими своїми плечима підперли світлі стелі.

Зі сволоком в селі були пов’язані різні звичаї. Сісти під сволок – означало прийти сватати наречену. Якщо молода, перший раз входячи в хату до свекра, насамперед подивиться на сволок, то її буде любити вся родина чоловіка. Відправляючись далеко від домівки кожний мав доторкнутися до сволока, щоб його супутницею була вдача. Якщо стара людина перед смертю довго страждала, то це означало за повір’ям, що вона чаклунка, нечиста сила не хоче, щоб вона померла й відганяє від неї смерть. Тоді родичі намагались підняти хоч на вершечок сволок, щоб нечиста сила промайнула в щілину і стара людина спокійно померла. «14 братів на одній подушці сплять», – це загадка про сволок і стелю. Сволоки збереглися й досі в хатах ясногородців, побудованих в повоєнний період.

При переході в нову хату дотримувались обрядів. Насамперед, вносили туди кішку. Існувало повір’я: хто перший заселиться в новий дім, той першим помре. Господарі вранці переходили в новий дім. Вважалось вдачею оселитись у повнолуння, щоб жити «повніше». До ганку прикріпляли стару підкову або під ганок прилаштовували залізну косу, яка мала бути майже непомітною, але кожному, хто заходить до нової хати, слід було торкнутись її ногою. Це робилось для того, щоб хвороби не зайшли до хати.

При переселенні в нову хату запрошували також і домового: «Домовий, домовий, підемо зі мною, веди в хатинку-пані, як зумію, так тебе обдарую». Так заманювали домового. А якщо його не перевести до нової хати, то поселиться суперник, а старий домовий буде ходити під вікнами, скиглити, нагадувати про себе і проситись у нову хату.