Каталог статей

• Маршрут екскурсії (4 години)
• Зустріч гостей біля пам’ятного знаку 60-ї Армії. 5хв.
• Братська могила при в’їзді в село. 10хв.
• Узбережжя Київського водосховища. 15хв.
• Вулиця Приморська. 10хв.
• Будинок культури. 10хв.
• Територія лікарні. 10хв.
• Церковище. 15хв.
• Центр села. 10хв.
• Сербин. 5хв.
• Радгосп. 10хв.
• Сад. 10хв.
• Кладовище. 15хв.
• Ланок. 5хв.
• Місток. 10хв.
• Шкільний історичний музей. 20хв.
• Дмитрівна, Петрівськ. 60хв.
• Хвилина мовчання.

Надаючи великого значення швидкості і рішучості дій при форсуванні Дніпра ЦК партії, Радянський уряд дали вказівку: бійців, що першими перепливли на правий берег Дніпра , представлять до звання Героя Радянського Союзу. Багато подвигів здійснили наші воїни при захваті й укріпленні плацдармів. Справжнім героїзмом були дії кожного солдата, сержанта, офіцера.

В районі села Ясногородка Дніпро форсували бійці 60-ї армії під командуванням генерала Івана Даниловича Черняхівського.

За період з 30 вересня по 3 листопада село Ясногородка переходило «із рук у руки» 27 разів. Ясногородка стала місцем небувалих боїв. Воїни називали це село маленьким Сталінградом і Красногородкою. В цьому селі вся земля була полита кров’ю.

Пам’ятник загиблим воїнам знаходиться при в`їзді в село. Тут поховано воїнів 75 гвардійської стрілецької дивізії. Саме в цьому місці це військове з`єднання форсувало Дніпро восени 1943 року. Тут поховано Героїв Радянського Союзу Крикуненка Веніаміна Олександровича і Полякова Володимира Фомича. З міста Ступіно Московської області, з міста Тонкі Кемеровської області на могилу героїв приїздять земляки. Ось вже багато років Ясногородці підтримують з ними дружні стосунки. Члени загону «Пошук» неодноразово їздили на батьківщину Полякова в м. Ступіно, приймали ступінців і на Ясногородській землі. Кілька разів зустрічались і з земляками Крикуненка В.О з м. Топки Кемеровської області.

Мирна праця була перервана війною. Уже 23 червня 1941 року село проводжало на фронт чоловіків. Скоро в селі з’явилися німці, добре озброєні, на конях, мотоциклах. Непрохані гості почали господарювати в селі. Ходили по хатах, збирали їжу. Молодих людей забирали на роботу в Німеччину. Майже два роки господарювали німці в селі, але спокійно їм не спалося. Вони готувалися до зустрічі з нашими військами. У селі була вирита протитанкова канава. Ширина її до 5 метрів, глибина до 4м: від магазину до Ланка. Гітлер наказав скинути російські війська в Дніпро і, прикриваючись Дніпровим валом, встановити кордон Великої Німеччини по Дніпру. Тих, хто тікав з поля бою, наказав розстрілювати, для чого в тилу атакуючих стояли частини есесівців. Ось чому німці так вперто лізли напролом.

18 вересня 1943 року наші війська ступили на українську землю, щоб визволити її від ворогів. Форсування Дніпра було надзвичайно складною справою. Біля Києва ширина ріки становила 600м, а глибина 12м. 

Правий берег, високий і крутий, давав перевагу ворогу у спостереженні і веденні вогню на лівому берегу. Крім того, ворог мав змогу вводити в бій нові війська, а наші частини на початку форсування річки діяли обмеженими силами і засобами, бо неможливо було переправити все і всіх одразу.

Треба було бачити, як поринає у хвилях маленький плотик, збитий з дощок і колод. А на плоту чотири бійці і гармата. Налітають дев’ятки літаків, бомби здіймають величезні водяні стовпи. Плотик напіврозвалюється, але продовжує рухатись по хвилях. Його штовхають бійці, сковзнувши у воду, він рухається разом з гарматою, що якимось чудом уціліла на двох колодах. Такі самі плоти з колод і порожніх залізних бочок пливуть поряд з вутлими човнами і кожен обліплений солдатами, які мовчки борються з річкою. Внизу під плотом бездонна глибина, а вгорі ревуть і ревуть літаки, бомби з виттям лягають на воду. І той, хто зірвався з бочки, і ті, хто кинувся у воду, рятуючись від осколків, і поранені, всі пливуть до західного берега, туди, де ворог, де небезпека.

При форсуванні Дніпра геройство проявили бійці 75 стрілецької дивізії. 18 воїнів 6-ї роти 2-го батальйону 212-го полку були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них Яржин Генріх Генріхович, Анісенков, Волошин, Красильников, Крикуненко, Чернов. Рік народження 1925. Майже всі вони були сибіряками, головним чином з Алтайського краю і Новосибірської області, і прийняли бойове хрещення 4 вересня 1943 року. Під час переправи через Дніпро бійці побачили , що по Дніпру йшов буксир з баржею, на якій німці везли наших людей в німецький полон. Їх охороняли біля півтора десятка есесівців.

На подив наших воїнів , німці, видно, не знали , що на Дніпрі у цьому районі уже наші війська, і причалили до берега. Гвардії лейтенант Кондаков прийняв рішення - атакувати негайно охоронників на судні. Яржин умів керувати судном і захоплений у ворога буксир послужив хорошу службу. На ньому переправлялись частини 75 дивізії на правий берег.

Південна частина села називається Магановка. Тут жила велика працьовита родина Маганів. Звідси і така назва у цієї частини села. Яр – і на цьому закінчується село. А за часів мого дитинства вулиця продовжувалася до Княжухи. Родини Отрошенків, Свинченків, Купріянків проживали на цій вулиці. Скільки дітей було в цій оселі, які дружні відносини пов’язували всіх в одну велику родину. Зранку до ночі ми проводили час у різних розвагах. Пам’ятаю гру «козаки розбійники», «класики», «скакалки», «телефон». В такі ігри діти зараз не грають. Ось тут жила Калінчиха, ланкова радгоспу. Ввечері обходила хати і загадувала жінкам роботу на наступний день. На полях навколо села вирощували овочі: капусту, огірки, помідори. Вирощували полуницю. Навіть у саду земля не гуляла. Навесні трактор переорював землю між деревами і там сіяли горох. Тому й роботи було у жінок багато. Але ніхто не жалівся. Виходили на роботу, управлялись по господарству, виховували дітей.

Пам’ятаю, де стояла хата Свинченків. У щасливих батьків було двоє синів. Старший Володя – наш товариш, а молодший Толя – немовля в колисці. Як любили ми гойдати ту колиску під стелею. Батько хлопців – заслужений комбайнер району. Перший в селі він придбав машину «Волга» чорного кольору. Одним з перших в селі біля двору у Свинченків була колонка – водяна свердловина. А біля неї росла береза…

Петро і Коля Марковичі – надійні і вірні друзі, справедливі захисники малечі на вулиці. Рано пішли вони з життя. Нема серед нас Галинки Купріянко. Будинки знесли з лиця землі, залишають їх і наші мешканці.

У вільний час жителі нашої вулиці плели солом’яні мати. Робота проста, навіть діти справлялись з нею. Калінчиха своїм донькам наказувала сплести за день, поки вона на роботі, десять матул, тільки потім можна було йти дівчатам гуляти. Ми всі гуртом допомагали Вірі й Наді виконувати цю роботу, аби подружки швидше звільнились. Як я пам’ятаю, коштував солом’яний мат більше карбованця. На той час це були великі гроші. А якщо врахувати, що родина за сезон могла сплести за сезон до тисячі матул, то можна уявити, що добробут ясногородців покращувався.

Додатковим заробітком було плетіння верейок і в’язання віників. Верейки плели з лози, які заготовляли зазделегіть. А віники в’язали з гілок берези. Серед моїх односельчан лінивих не було. Не впізнати тепер Магановка. Молодь виїхала до міста, старі спочивають, земельні ділянки розпродано і нові господарі господарюють по новому. На узбережжі з’явились котеджі. Господарі укріпляють берег «волнорізами», будують бухти для особистих яхт. Село змінює свій вигляд. Шкода тільки, що по пісчаному берегу не можна пройти з одного краю села в інший.

Подвиги воїнів назавжди вписані в літопис бойової історії. Хіба можна забути подвиг старшого лейтенанта Богданова! Він особистим прикладом вдохновляв своїх бійців у бою. Він був тяжко поранений і помер на полі бою. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Старший лейтенант Чубикідзе керував боєм батальйону, його бійці знищили батальйон солдатів ворога. З поля бою він не пішов, будучи тяжко пораненим. Помер на полі бою. Йому також було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Сержант Хуртін побудував пліт, із кулеметом перебрався на правий берег Дніпра. Зайшов ворогу в тил. Своїми діями налякав ворогів, зчинилась така паніка , що німці покинули свої позиції і почали тікати. Сержант Хуртін загинув. Йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Сержант Сущов, коли всі офіцери у жорстокому бою загинули на полі бою, взяв командування ротою на себе. Сам знищив в бою 15 німців. На третю добу бою він був тяжко поранений і його відправили в госпіталь. Тільки через 22 роки йому стало відомо, що він удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Після жорстокого бою батальйон під командуванням старшого лейтенанта Жука став відходити. На полі бою залишилися 17 тяжко поранених бійців і з ними санінструктор Рая Твердунова. Після закінчення 9 класу вона добровільно пішла в полк санінструктором. Рая зібрала всіх поранених за однією хатою у воронці від бомби. Рая відстрілювалася, поки не вийшли патрони. У фашистів кинула гранату. Кулеметна черга пробила груди юної патріотки.

Старожили розповідають і про німецькі поховання. Німці своїх загиблих в братських могилах не ховали. У кожного вбитого німця була своя могила з березовим хрестом над нею. Так німці ховали своїх на сільському кладовищі, на його західній частині. Ще німецьке поховання було на території Ясногородської дільничної лікарні. Частина лікарняного двору від кухні до стаціонару – це місце німецьких поховань. Одного літнього дня біля Київського моря в південній частині села зупинилось легкове авто. Як виявилось, це були німці, родичі загиблих у Ясногородці солдат. Через перекладача вони розпитували місцевих жителів про німецькі поховання. Навіть хотіли квіти покласти до братської могили, могили радянських воїнів. Оскільки своїх квітів в них не було, вони звернулись до Дорошенко Ольги Іванівни за квітами. У неї в саду цвіли прекрасні квіти. Але вона, коли дізналась, куди і хто хоче покласти ці квіти, відмовила. Не могла пробачити німцям смерті свого загиблого на війні батька. Ось так…

Отже, ці німці виїхали в Німеччину і через деякий час повернулись, щоб забрати останки своїх земляків і поховати їх на батьківщині. Діяли швидко і, мабуть, стихійно. Найняли хлопців-підлітків, пообіцяли хорошу платню за роботу. Почали на території лікарні розкопувати могили. Шукали місце поховання за допомогою дивного пристрою: якщо є поховання, то світиться фосфорний елемент. Почалися розкопки. Хлопі розповідали, що могили були неглибокі: до 50 см. Останки з кожної могили вкладались в окремий мішок. Говорили, що було легко встановити особу похованого. Німецькі солдати носили керамічні пряжки на ременях, які розділялись на дві частини. Одну частину солдат залишав собі, іншу віддавав командуванню. На обох частинах пряжки було вказано номер військового об`єднання, де служив солдат, та його особисті дані. Ось так останки двох десятків німців повернулось на батьківщину. А хлопцям-підліткам дійсно заплатили по 3 карбованці за вириту могилу. 

Ось один з моїх улюблених куточків села. Ми називаємо його «опарок ». Чому «опарок»? Мабуть, тому, що російським словом цю місцевість хтось колись назвав «парк». Періодично добрі люди розчісують його. Зелений гай на березі моря. Колись тут знаходилась церква, кладовище. З утворенням Київського водосховища хвилі довго вимивали дивні речі з кручі: старовинні монети, жіночі прикраси, зброю часів Великої Вітчизняної війни. Біля церкви знаходилось приміщення молокоприймального пункту. Після військових подій воно було пристосоване під школу. Поруч знаходився «залізний» магазин. Магазин господарчих товарів. Там можна було придбати посуд, цвяхи, гас. Довгий час продавцем магазину працював Ляшенко.

Як цікаво було нам, дітлахам, у цьому магазині! До цього часу я відчуваю запах і атмосферу того магазину, коли наближаюсь до цієї місцевості. А цистерна, в якій зберігався гас, знаходиться там і досі.

Їх виявив на своєму городі житель села при оранці навесні. Визвали з Києва загін «пошук», який здійснив розкопки, і тіла 6 воїнів і медсестри було переховано до братської могили №2, що біля клубу. Бублик Євдокія розповіла, що тіло загиблого воїна, яке знаходилось на її присадибній ділянці, вона закопала на узбіччі ділянки. Тут же було закопано тіла кількох німецьких солдатів. Так Ясногородська земля приймала своїх визволителів і ворогів. І, можливо приймала їх на тому світі. Хай же буде їм Ясногородська земля пухом.

А ця частина Ясногородки називається «Село», центр. Тут знаходиться приміщення сільмагу. Сюди ми любили бігати по ситро за 23 копійки. В сільмазі продавали все: продуктові, промислові товари. І завмагом була Марія Кирилівна. В різні часи продавцями були: Марія Ніконорівна, Ольга Василівна, Антоніна Іванівна. Пам’ятаю, що хліб у тому магазині ми купували по 6-7 буханок. Саме стільки буханок хліба можна було купити на один карбованець.

Поруч знаходилась будівля, де була пошта і ощадкаса. Здається, й досі линуть пахощі щойно надрукованих листівок з цього приміщення. А пристосоване воно зараз під житловий будинок. Сільська рада була навпроти пошти. Пізніше в цьому приміщенні знаходилась пошта. А зараз приміщення пустує, як пустує приміщення сільмагу.

На кручі біля моря можна побачити уламки цегли, це залишки «Молочної» – пункту прийому молока. Завідувала ним Марія Кирилівна, Дорошенко Надія Іллівна також працювала тут. Щоб дати їй додатковий заробіток, Марія Кирилівна дозволила їй по вихідним дням виготовляти морозиво. Що то було за морозиво! В паперових стаканчиках з дерев’яною паличкою. І не було нічого смачнішого за те морозиво!

І ще частина села, власне радгосп. Радгоспна контора розміщувалася у правому крилі сільського клубу, а біля ставу була радгоспна комора, льох величезних розмірів, млин, навіть ясла для дітей працівників радгоспу. Тут же була й конюшня. Коні – основна робоча сила, на зміну якій прийшли трактори. Отже, тракторний стан також знаходився неподалік.

А за ставом – сад. Всі пам’ятають, які духмяні яблука і груші росли в цьому саду. Незабути вишневу алею з вуликами вздовж. Навіть отару овець утримували в радгоспі. Куди все поділося? Чому зникло? Що ми маємо взамін?

Жорстокий бій на плацдармі вели бійці 226 с.д., перший батальйон 989 полку під командуванням капітана Назарова і замполіта Читаліна. 3 жовтня 1943 року комбата Назарова в бою було вбито. Командування на себе взяв Читалін. Після семи атак поле і окраїни фруктового саду були усіяні трупами німців. За хатиною в окопі лежать наші поранені. І ось восьма атака. Читалін наказав пораненим кричати «ура!», а сам стріляв з кулемета.

В одному з перших боїв старший сержант Ілля Счепицький заліз на горище хати ,розкрив кришу і почав стріляти в німців з кулемета. Господарка хати подавала йому патрони і допомогла набивати диски. На зустрічі ветеранів дивізії 25 вересня 1983року Счепицький знайшов цю хату і зустрівся з господаркою хати.

Башкіров згадує, як 9 жовтня під час нічного артобстрілу його завалило в окопі землею, і до ранку він лежав, наче в могилі, непритомний. Вранці його відкопали і оживили. Але смерть у живому стані він побачив і запам’ятав навіки Башкіров розповів про свого друга дитинства Бакаєва Павла , розвідника. У складі 5 чоловік розвідгрупа рушила за «язиком». «Язика» вони швидко взяли, але коли виповзали з німецької траншеї, їх виявили німці і відкрили по них вогонь. З п’яти розвідників залишився живим Бакаєв , щоб виконати наказ доставити «язика», він при сильному обстрілі закривав своїм тілом ворога, щоб зберегти йому життя і доставити живим . 19 поранень дістав Бакаєв і помер від втрати крові, але завдання виконав.

Свої спогади про бої в Ясногородці прислала Плотнікова Анна Андріївна. Вона розповіла, як три дівчини: вона, Кольцова Дар’я, Гончарова Параска після закінчення неповної середньої школи у Воронезькій області Хорольського району в селі Малишево, пішли навчатись у фельдшерський технікум у 1940році. Коли через село з боями проходила 226 дивізія, їх направили в санроту 989с. полку, якою командував Белозіров Петро Юхимович. Розповіла, як в Ясногородці перев’язочний пункт розмістили в німецькому бліндажі, а поранених, яких уже перев’язали, помістили в намет, що установили між двох горілих стін однієї хати. Раптом пролетів німецький літак і кинув на намет бомбу. Від нього залишилась одна воронка.

Левченко Дмитро Тихонович згадує, що 248 Окрема курсантська стрілецька бригада воювала пліч о пліч з 226 с .д. Зліва - Ясногородка, справа - Толокунська Рудня. У цій смузі 248 ОКСБ вела бої. Тривалі бої бригада вела за визволення Дмитрівки і Петрівська.

Учасник боїв Шкура Михайло Антонович через сорок років побував у селі на могилі свого брата, який похований у братській могилі Ясногородського кладовища. Михайло Антонович розповів, як багато воїнів були погано озброєні, не вистачало набоїв, але всі стояли на смерть, щоб визволити столицю України - стародавній Київ.

Полковник у відставці Брем згадує, як на кінець жовтня саперами 121 с. д. було збудовано міст через притоку Дніпра, яка знаходилась нижче рівня води у річці. Це та димова завіса допомогли зберегти міст від ворожої артилерії, ворожої авіації і дозволили мати надійне спілкування з лівим берегом. До початку листопада на плацдармі розгорнулись артилерійські частини, танкові частини, що були готові до наступу.

Його дружина , Анастасія Брем, згадує, як вона , двадцятирічна санітарка медсанвзводу першого стрілецького батальйону, надавала допомогу пораненим. В обов’язковому порядку треба було виносити і зброю пораненого. Повісивши собі на шию зброю, вона тягла пораненого у небезпечне місце за пагорб або у канаву, щоб накласти йому пов’язку. За дії при прориві її нагородили медаллю « За відвагу». Василь Суботін дуже добре писав про фронтових медпрацівників. Анастасія Брем впевнена, що його вірш «Сестра» саме про неї.

В этот день немного постарели.

Над переправою, недалеко від Андронихи і Круглика (острова, недалеко від села Чернин) – понтонним мостом ,стояла димова завіса.

6 листопада 1943 року німці залишили Ясногородку, населення повернулось в село.

У жовтні наші війська з району Букринського плацдарму двічі намагались прорвати оборону ворога, розгромити угрупування противника в районі Києва, визволити місто і вийти на лінію Овруч, Коростень , Житомир. Однак двічі зроблена в жовтні спроба з Букринського плацдарму не дала позитивних результатів. Тоді головні зусилля було перенесено в район Лютізького плацдарму.

1 листопада наступ військ почався, як і раніше, біля Великого Букрина. Але вже вранці 3 листопада після артпідготовки з Лютізького плацдарму перейшло в наступ головне угрупування військ фронту.

Ясногородка – північна частина Лютізького плацдарму. Вона прийняла н себе головний удар. Адже на протязі місяця наші війська вели тут бої, щоб справити хибне враження на німців, що саме тут готується основна переправа. 

3 листопада о 8 годині ранку громовим залпом сотні «Катюш» почалась міцна артпідготовка, вона тривала 50 хвилин. Сотні тисяч снарядів і мін полетіли на голови ворогів, розрушаючи його укріплення на лінії оборони і знищуючи живу силу. Земля кипіла від вибухів наших снарядів. Авіація громила тили ворога, порушуючи його комунікації.

Три дні боїв стояв безперервний гул пострілів і розривів снарядів, авіабомб, тріскотіння автоматів і кулеметів.

В Ясногородській школі патріотичному вихованню учнів завжди приділяли велику увагу. Адже під час Великої Вітчизняної війни в нашому селі точилися запеклі бої. Ясногородка була північною частиною Лютізького плацдарму і прийняла на себе жорстокий удар з боку німецьких військ, оскільки саме тут було організовано хибну переправу наших військ з лівого на правий берег Дніпра. Ветерани війни, пригадуючи події військових баталій, говорили, що Ясногородку вони в той час називали Красногородкою або маленьким Сталінградом. Кожний клаптик землі тут був залитий кров'ю. Була війна.

Щоб вивчити події тих страшних років в Ясногородській школі у 1982 році було створено штаб „Пошук". 25 років, працює штаб „Пошук", або гурток „Пошук", як ми тепер його називаємо.

1982 рік. Роботу пошуковці почали із листування з ветеранами війни, які звільняли наше село від німецько-фашистських загарбників у 1943 році. На той час ветерани були ще сповнені сил і часто зустрічались. Зустрічі організовували на місцях боїв, ми спілкувалися із ними, вели бесіди, а потім листувались. Ветерани війни охоче ділились із нами своїми спогадами, висилали фотокартки. Коли було зібрано досить матеріалів, ми відкрили першу експозицію нашого музею у приміщенні шкільного коридору на 2 поверсі.

Власноруч збивали стенди, приклеювали фотокартки й історичні документи про ті військові з'єднання, що звільняли Ясногородку восени 1943 року. Першу експозицію нашого музею ми показали 9 травня 1983 року. Командиром штабу „ Пошук" була Ждан Олена.

А в 1985 році на основі нами зібраних матеріалів, на кошти, виділені сільською Радою, було створено сільський музей бойової слави. Велика заслуга в цьому Голови сільської Ради Недашківського Юрія Васильовича і директора школи Чумаченко Лідії Миколаївни. Це вони вели переговори з художниками, науковими співробітниками музею-діарами „Битва за Дніпро", які надали допомогу в оформленні нашого музею. Музей було відкрито в приміщенні сільського будинку культури 9 травня 1985 року.

Та довго там музей не проіснував і вся експозиція музею повернулася до школи на своє місце. На цей час ми створили українську світлицю, зібрали матеріали про історію села, про історію школи. Музей бойової слави ми вирішили перейменувати в історичний музей. Саме під такою назвою він зареєстрований наказом Управління освіти і науки Київської обласної Державної адміністрації, про що зроблено запис в реєстраційному журналі обліку № 138 від 30.11.2004 року. Працюємо за такими напрямками:

4. Розвиток освіти і навчання у селі.

Восени 1943 року наше село від німецько-фашистських загарбників звільнили такі з'єднання 60-ї Армії: 75, 112, 121, 226 стрілецькі дивізії і 248 окрема стрілецька курсантська бригада. Ми вивчаємо бойовий шлях цих з'єднань, листуємось з головами Рад цих дивізій, з ветеранами війни, що звільнювали Ясногородку, брали участь у форсуванні Дніпра в районі нашого села.

Протягом навчального року поповнили основний фонд музею новими експонатами. Це предмети побуту, одяг.

Поповнили допоміжний фонд музею. Оформили стенди „ Ясногородка сьогодні", „Герої ВВв в битві за Дніпро в районі нашого села". Поновили

Ведемо листування і проводимо зустрічі з пошуковими загонами м. Ступіно Московської області і Топки Камерунської області. Адже їх земляки, Герої Радянського Союзу, Поляков Володимир Фомич і Крику ненко Веніамін Олександрович загинули, звільняючи нашу землю і поховані в братських могилах у Ясногородці.

Ми доглядаємо за братськими могилами. У нашому селі чотири братських могили і пам'ятний знак 60-ї Армії. До дня Перемоги виготовляємо вінки і гірлянди слави, готуємо концертні програми і виступаємо перед жителями ветеранами війни в нашому селі і в сусідніх селах: Толокунь, Дмитрівка, Петрівськ, Пилява. Проводимо операції „Турбота", допомагаємо ветеранам війни по господарству.